Цілюще джерело Чурилівка
Чурилівка розміщене на північному заході селища Лужани. Назва дж Джерело ерела походить від слів чуріти, джурчати (шум води). Джерело тече з гори на південь. Існує цікава легенда про виникнення даного джерела. Колись давно, в районі сучасного джерела Чурилівка знаходилась корчма, а навколо було велике поселення. Приближалися великодні свята, а в корчмі пили і гуляли не стихаючи уже третій день. Наступила п’ятниця перед паскою і не стерпів Бог на людські гріхи дивитись. Нараз земля із корчмою різко провалилася, і за неї слід простив. На тому місці немовби плачучи за людськими гріхами тече спокійно і виспівуючи серед поля і верб джерельце з цілющими властивостями. Це урочище вважається святим і щороку на Зелену неділю освячуючи поля, лужанці заходять до джерела і відправляють молебень. Тут побудовані три каплички.
Іванкова долина
Південно – західну частину селища Лужани, що межує з селом Шипинці, називають Іванкове. Старожили кажуть, що раніше цю територію називали Іванкова долина, бо вона дійсно є у вигляді долини. Колись тут купали коси красуні – верби у прозорих водах. Дивна краса цієї місцевості і чарувала, і лякала. Кажуть, тут трапився не один загадковий випадок. Про один з них повідала дев’яностолітня жителька селища Марія Чорней. Був вечір. Ясні зорі і місяць виблискували з-за білих хмар. Ніжне сяйво розлилось по воді, ніби вогняна доріжка до казки. Лагідний плюскіт хвиль долинав аж до хат. Місяць позолотив стріху низенької оселі, де жили немолоді вже Іван та Медуня, заплутав у цвіту розлогої грушки своє проміння і плинув далі. Вже давно полягали спати сусіди, а Іван з Медунею припізнилися, бо корівка цього дня привела на світ телятко. Медуня ще раз подивилася до худобини і закрила стайню. Глянула у віконце.
На столі ледве блимав каганець. Іван вечеряв. Якби ж він знав, що це його остання вечеря!? Звіявся зненацька вітер, жінка поспішила до хати. Раптом їй почулося, що хтось вийшов з води і побіг стежкою, що вела до їхнього перелазу. Мороз пішов тілом. Насилу намацала двері. - Іване! Іване! – задихалась. - Що, Медунько? Ти чого така змінена?- спокійно запитав. - Бігме, Вонцю, хтось з води вийшов. - Може, хтось купався. Неділя зелена вже минула. - Та то дуже пізно. То щось нечисте. - Жінко, не мороч мені голову, я такий трудний… Лягай ліпше спати. Змовчала. Чоловік був прикрий, і Медуня знала, що перечити з ним даремно. Так усе життя і прожили: ні лагідного слова, ні ласки. Як кіт з псом. Ще й дітей Бог не дав. Помолилася, загасила каганець. Іван навіть не перехрестився. І так завше. Вже було заспокоїлася, засинала. Раптом завив пес, та так жалібно! Потім заскавучав, ніби до когось ластився. Хтось поковтав у шибку. Лагідний голос покликав: «Іванку, Іваночку, вставай, ходи зо мною». Старий, зроблений Іван мінився на очах. Він легко зістрибнув з печі, через мить рипнули хоромні двері. Вибігла, чоловік був уже за перелазом. – Іванку! Іване! Вончику! – кричала стара, шпортаючись, падаючи, обливаючись слізьми. Не чув. Ні років своїх не чув, ні голосу Медуні. Поспішав до блискучого плеса. Вітер рвав пасма довгого сивого волосся, сорочка прилипала до тіла. Його ноги торкнулися сяючої водяної доріжки. Край неї, десь на найближчому місці, стояла Анничка, його перше кохання. Вона тут утопилася в молодих роках. - Анничко, любко моя, пташко, я любив тебе усе життя. Бігме, така файна, як колись, - захлинався від щастя старий, поправляв рукою волосся, вуса, чепурився. Дівчина мовчала. Іван йшов по воді легко, сміливо, простягнувши руки до свого щастя, до своєї любові. - Іванку, любчику мій, на кого ти мене стару та слабу лишив,- бився одинокий Медунин голос над Іванковою долиною.
|
